У війни жіноче обличчя. Згадуємо військовослужбовиць з Вінниччини, які загинули на фронті

• Вони змінили сукні на піксель, а затишок рідних домівок — на холод бліндажів. Жінки Вінниччини, які стали на захист України, щодня доводять — відвага не має статі.
• Проте ціна нашої свободи надто висока, і сьогодні ми згадуємо імена тих вінничанок, які повернулися додому «на щиті».

За чотири роки повномасштабного вторгнення РФ в Україну загинули понад 5 тисяч українських жінок та дівчат, ще близько 14 тисяч отримали поранення.

Війна не обирає за статтю, вона забирає найкращих. Для Вінниччини обличчя цієї війни — це не лише мужні воїни, а й прекрасні, сильні жінки, які віддали життя за право своїх дітей жити на вільній землі.

Ми зібрали спогади про кількох полеглих героїнь, аби кожне ім’я було викарбовано в пам’яті громади.

Вікторія Кілієвич

Вікторія Кілієвич пішла до війська рівно рік тому — у січні 2025-го. Її рішення було свідомим та відчайдушним водночас: після загибелі молодшого брата, льотчика-штурмана Всеволода Іванцова, вона відчула, що її місце на передовій.

Як повідомляла Вінницька міська рада, Вікторія вивчила свою нову «молитву» — протоколи тактичної медицини — і у складі 103-ї окремої бригади ТрО вирушила на Сумщину. Там, під постійними обстрілами, вона витягувала поранених, стаючи для багатьох бійців останнім шансом на життя. 27 січня життя медичної сестри трагічно обірвалося. Їй було 32 роки.

Вікторія Кілієвич народилася у селі Уладівка Вінницької області. Після закінчення місцевої школи вивчилася на перукаря. У цивільному житті жінка працювала на підприємствах рідного міста, а на війні, попри колосальну втому, вступила до Педуніверситету імені Коцюбинського на факультет права. Вона здавала сесії дистанційно прямо з фронту, мріючи про правову та мирну державу для своїх дітей. 

У Вікторії залишилося троє маленьких сиріт: сини 12-ти та 8-ми років і зовсім маленька 7-річна донечка, для яких мама назавжди залишиться янголом у медичному халаті поверх бронежилета.

27 січня серце медикині зупинилося. Рідні згадують її як вольову та безкомпромісну жінку, яка завжди казала правду у вічі, але при цьому зберігала неймовірну ніжність до своїх близьких. 5 лютого Вінниця попрощалась з захисницею.

Яна Рихліцька

Її називали янголом бійців і дівчинкою з кісками. Вона рятувала військових у самому пеклі, але сама полягла від рук російських окупантів.

До повномасштабного вторгнення Яна Рихліцька працювала в IT-сфері, подорожувала, займалася капоейра, кохала і була коханою. Коли почалася велика війна, дівчина одразу долучилася до волонтерського руху. Щодня їй надходило чимало запитів від знайомих та незнайомих людей: просили знайти або придбати шоломи, форму, дрони та багато іншого.

Друзі вінничанки розповідають, що вона завжди старалася допомогти усім. Говорять, що вона була не лише емпатійною та відповідальною людиною, але й якимось дивом всюди встигала. 

До ЗСУ дівчина приєдналася в жовтні 2022 року. Була парамедикинею у складі 93-ї бригади «Холодний Яр». За час служби врятувала не одного бійця. Загинула 3 березня 2023 року під час евакуації пораненого з поля бою під Бахмутом. Російський снаряд поцілив в їхній автомобіль «швидкої». 

В останню путь 29-річну Геройку проводили у рідній Вінниці. На похорон Яни приїхало чимало побратимів та посестер. «Вона віддавала себе повністю. Не шкодувала себе. Це велика втрата для усіх нас», — сказав на цвинтарі коханий Яни Олександр, також військовий. 

Вікторія Поліщук

Вікторія народилася у Збаражі (Самгородоцька громада), а до Вінниці потрапила, коли приїхала вступати до технічного коледжу на IT-спеціалістку. Мама дівчини Наталія розповідала нам, що донька з дитинства мріяла стати десантницею, її вабило небо, хотіла стрибати з парашутом та отримати військовий фах. 

Після закінчення коледжу Вікторія подала документи в три університети — і в усі пройшла. Обрала Хмельницький технічний, де продовжила вивчати IT. «Я вже вступила, але все одно хочу в десантно-штурмові війська», — казала вона мамі. Невдовзі дівчина перевелася на заочну форму навчання й пішла служити. Присягу прийняла у жовтні 2019-го. 

Мама Вікторії пригадувала, як вона із захопленням розповідала їй про свій перший стрибок з парашутом. Казала, що їй було зовсім не страшно, ось тільки всередині все стискалося, як тільки літак піднявся у повітря. 

З нагоди святкування 30-ї річниці Незалежності України Вікторія взяла участь у параді. Крокувала Хрещатиком пліч-о-пліч з товаришками у складі парадних розрахунків десантно-штурмових військ ЗСУ. Мама із захватом спостерігала за тим дійством з екрана телевізора. 

Вперше до зони проведення АТО/ООС Вікторія Поліщук потрапила ще до початку повномасштабного вторгнення. Там отримала звання старшої солдатки. На початку березня 2022-го мала їхати на Схід вдруге, але почала велика війна. Дівчину відправили на Житомирщину, де 23 березня вона загинула. Десантниці був 21 рік.

Разом із побратимами вінничанка потрапила під ворожий артилерійський обстріл. Наталія каже, що позиції, що на них була донька, росіяни почали бомбардувати з повітря, потім почався артобстріл. Вогонь вівся з території недружньої білорусі. Поховали Героїню у рідному Збаражі. 

Ольга Свіргун

Ольга Свіргун уродженка міста Глухів на Сумщині була військовослужбовицею 59-ї бригади, несла службу на Херсонщині. У перший день вторгнення Росії в Україну, виконуючи бойове завдання, разом з побратимами потрапила у засідку в районі Олешків.

Вона навчалась у Глухівському національному педагогічному університеті, здобула спеціальність вчительки молодших класів. Проте роботу тривалий час не могла знайти. Та й сама Ольга, в якої з дитинства був сильний та вольовий характер, бачила себе в іншій сфері. У 2019 році дівчина вирішила присвятити життя військовій справі.

«Тоді ми й познайомились: я був на посаді командира, приймав в Ольги документи, — розповів чоловік військовослужбовиці Дмитро Свіргун. — Мене вразила її рішучість. Вона заявила, що хотіла б бути корисною Україні, нічого не боїться і не проти будувати офіцерську кар’єру. Через кілька місяців ми з Ольгою почали зустрічатись. Невдовзі побрались. Оля була на посаді стрільця мінометної батареї. Ми з побратимами оберігали її, і у зону воєнних дій вона не виїжджала. Олі це не подобалось, вона сердилася, рвалася на передову».  

У вільний час жінка йшла на прогулянки, які дуже любила. Робила гарні фотосесії й планувала поїхати з 10-річною дочкою Настею за кордон на море, якого ніколи не бачила. 

«Незадовго до початку повномасштабної війни ми з дружиною перейшли на службу в складі одного з підрозділів 9-ї ОМПБ «Вінницькі скіфи», — поділився Дмитро. — 24 лютого зустріли на півдні України. Це був перший бойовий досвід дружини, короткий і трагічний. Виконуючи бойове завдання під Олешками на Херсонщині Ольга потрапила під артилерійський обстріл окупантів. Осколки понівечили обличчя, у неї було наскрізне поранення голови. Загинула на місці... Про втрату коханої мені доповіли побратими. Я тоді саме обороняв Миколаїв і не міг бути поруч з нею. Здається, серце рвалось на шматки. Під обстрілами побратими винесли тіло 33-річної Ольги, але поховати у рідному Глухові ми її не могли, тому що місто було під окупацією. Мама дружини та донечка Настя перебували там і я молив Бога, аби хоч вони залишились живі. Зрештою, прийняли рішення поховати Ольгу в Гайсині на Вінниччині. У труні вона лежала у військовій формі, її волосся прикрашав український вінок із маками». 

Після втрати коханої Дмитро Свіргун довго картав себе, що не відмовив Ольгу від поїздки на Херсонщину. Поховали жінку 11 березня 2022 року.

Анна Ярмуратій 

17 липня 2022 року внаслідок ракетного обстрілу Миколаєва загинула 30-річна Анна Ярмуратій родом з у села Жерденівка Гайсинського району на Вінниччині. Жінка разом із сестрою та племінниками були учасниками народного колективу Новоселівського сільського клубу. 

Дівчина подалася до лав ЗСУ ще у 2016 році, була учасницею АТО. Проходила службу в 59-тій окремій мотопіхотній бригаді імені Якова Гандзюка, на посаді штаб-сержанта.

«Дочка моя — справжній патріот. Хотіла працювати в поліції. Я її відмовила. І вона вирішила служити в армії. Поїхала на Донбас. Там познайомилась із Сергієм, моїм майбутнім зятем. У липні 2017-го вони розписались у Жерденівці. Вирішили, що тут житимуть. Сергій родом із Піщанського району, з села Болган, — розповідала мама Анни ще до повномасштабної війни.

У рідному селі Анну запам’ятали як усміхнену, життєрадісну, небайдужу до людського горя та біди людину. 

Висловлюємо співчуття рідним та близьким. Вічна пам’ять і шана полеглим Захисницям України!

Редакція RIA/20 хвилин, нагадаємо, має проєкт «‎Героям Слава!»‎. Розповідаємо вінничанам про наших неймовірних бійців, щоб слава про них та їхню мужність летіли далеко за межі України! Нам є ким пишатися!

Також ми часто пишемо про волонтерів та організації, які допомагають армії та постраждалим від війни. Всі історії зібрали у рубриці «Герої тилу». Почитати їх ви можете за посиланням.

 

Читайте також:

«Поки в росії є мобілізаційний ресурс — війна триватиме». Розмова з військовими про фронт і майбутнє

На Донеччині втратив зір і руку. Як ветеран війни Максим Губань вчиться користуватися біопротезом

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.